Тишу сонячного ранку час від часу переривали далекі вибухи, автоматні черги чи похмільний стогін солдатів. Повітря наповнювалось запахом львівської кави яку варили хлопці в незвичному, новому камуфляжі. Дивна компанія сиділа в колі, мовчки роздивляючись навколо. Локація була сама звичайна, по суті перехрестя двох доріг по серед степу. Ми сиділи в лісочку де нас вигрузили вночі, і лише зі сходом сонця стало можливо побачити де це ми і що навколо. Головна дорога йшла з заходу на схід і перетиналась польовою з півдня на північ. В кожну сторону дивились блокпости збудовані на швидкоруч з бетонних блоків. Навколо скільки вистарчало зору було видно соняшникові поля, лише на півдні, десь дуже далеко виднілись три чорних, гігантських терикона. В цю сторону біноклі направлялись частіше, всі ми вперше мали можливість побачити ці рукотворні гори, схожі на Єгипетські піраміди. Та і ворога чекали також з півдня. В самій лісопосадці як і по периметру були вириті траншеї і окопи для ведення бою таким чином щоб можна було змінювати позицію і оборонятися від нападу з усіх сторін. Кругом було видно сліди недавніх боїв, воронки від мін і артилерійських снарядів, все було всипано гільзами різних калібрів. На дереві висіла чиясь розгрузка, але не треба було підходити близько щоб побачити сліди крові на ній і пошкодження. Туди сюди ліниво ходили офіцери з явними слідами довготривалого запою і з нестерпним перегаром який було чути за кілька метрів. Солдатів не було. Блокпост взагалі був майже порожній. Стояло дві бойових машини піхоти і все. Ми займали південну сторону, а екіпаж БМПешок зхідну. Пізніше виявилось що дорогу з півночі охороняють хлопці з розвідки. Час від часу проїжджали військові колони, то в одну то в другу сторону. Всі були прикрашені синьо-жовтими прапорами і білими смугами як оберегами. Зв’язку практично не було і лише ці атрибути давали шанс не бути обстріляним своїми. І не зважаючи на це все співали пташки, шумно літали різні комахи, бавились сонячними променями метелики так як це буває в теплий літній день.
Кава зварилась і ми почали діставати горнятка і якісь смаколики до кави. Перший сніданок на бойовому виході. В колі нас було десять чоловік від двадцяти до тридцяти років. Добровольці. Ми були знайомі лише декілька місяців, мало знали один про одного і водночас ці дев’ять хлопців були мені найблищими і найдорожчими людьми. Всі ми добровільно взяли зброю в руки, навчились нею користуватись і поїхали на схід для захисту нашої батьківщини від окупації ворогом. Ще декілька місяців тому ніхто з нас не міг собі уявити що буде пити каву за тисячу кілометрів від дому в колі людей без імен. Ми знали один одного лише за позивними які вигадали або ми самі, або один одному. Так було безпечніше. Так ми були впевнені що не зрадимо свої побратимів у випадку полону і допиту. Ми відчували себе крутими, не зважаючи на те що наші інструктори з бойової підготовки постійно називали нас стадом баранів. Кожен міг пробігти десять кілометрів в повній викладці не задихавшись, всі чудово стріляли з будь якої армійської зброї, у всіх чудові навики рукопашного і ножового бою. Хтось вже прийшов в добробат з такою сякою підготовкою, хтось освоїв все недавно з нуля. Як би там не було всі ми відчували себе Рембами і Командосами. Всі ми з нетерпінням чекали зустрічі з ворогом. Всі ми були впевнені в перемозі. Що тут скажеш? Добровольці.
З кожним ковтком кави настрій підіймався і всі по черзі починали коментувати ту місцевість де нас залишили і ті задачі які перед нами стояли. Не дивно що на запах львівського фірмового напою підійшли декілька армійців. Ми перекинулись в ночі з ними парою слів, але зараз вони тверезі, можна було докладніше розпитати у них про місцеві особливості.
-здарова парні! – сідаючи на ящик з РПГшками промовив високий, років сорока п’яти, статний, бородатий чоловік з забинтованою лівою рукою. Під пов’язкою не було мізинця і частини долоні. – я підполковник, позивний ,,компас’’. Командую тут я. ви хто?
-добровольці. Група спецпризначення. Я командир групи, ,,гуцул’’. Ми на підсилення. планується силами добровольчих батальйонів звільнити Піски і Мар`їнку. Ми допоможемо вам зустрічати відступаючих сєпарів.
Мовчання тривало декілька хвилин, страшенно свербіла ліва нога вище коліна, снайпер ,,Батя’’ голосно сьорбав з своєї білої кружки на якій було фото його п’яти дітей. Жінка подарувала перед присягою. Чуваку не було і тридцяти, зростом 165см і здавалось що важив не більше шестидесяти кілограмів. Я часто жартував що його діти вдома об’їдали, тому він і втік на фронт. ,,Компас’’ ніби залип розглядаючи цей прінт на снайперській кружці, а через мить швидко встав і на скільки це було можливо, доброзичливо закликав мене з собою. В бліндажі де був імпровізований штаб, підполковник розповів де міни, де розтяжки і куди можна було вийти до вітру. Познайомив з рештою своїх підлеглих і так само відвів до розвідників для знайомства. В них же тоді я виміняв американських сухпайків на свій годинник. Обмін майже символічний. Ми таких годинників накупили ще в Дніпропетровську на базарі. В китайця. По п`ятьдесять гривень за штуку. А заморських смаколиків за цей гаджет хлопці нам дали декілька ящиків. Так, непомітно пройшло більше половини дня. Час завжди швидко летить в незнайомому середовищі.
Коли повернувся до своїх, ми вирішили сісти і поїсти. Все вже було облаштовано, пости призначені, спальні місця розложені. Їли ми американський харч і тут не без пригод. Бачили цю штуку, MRE (Meal, Ready-to-Eat), вперше. і тому безполум’яний розігрівач їжі ми використали як чайник. В пластиковий пакет з хімічним елементом якій виготовлений на основі карбіду ми заливали воду, з якої потім готували чай і розчинну каву з комплекту MRE. Добре що туалет до цього часу вже був облаштований. А їжа була чудова. Смачні страви, багато цікавих солодощів, та і після наших круп з тушонкою, це було щось неймовірне. В групі в мене було два бійця, вегетаріанця. Майстер спорту з важкої атлетики ,,Блін’’ і ,,Прес’’, ще той ловелас. ,,Пресу’’ не могла відмовити жодна жінка, еталон чоловічності і експерт з манер поведінки та етикету. Ніхто не знав чим він займався до війни, тому теорії ми висували різні з якими він ніколи не погоджувався. У нас він відповідав за зв'язок. ми постійно їм вітдавали харчі без мяса. Благо американці придумали спеціальні раціони які не містили в складі страв змясом і це було для них щастям. Таке враження що хлопці вперше наїлись за довгий час.
Вечер здавася спокійний. Лише подинокі вибухи та автоматні черги десь далеко переривавли симфонію яку старанно відігравали цвіркуни в соняшниках. Ситі, задоволені днем ми продовжили нашу розмову яка почалася вже багато тижнів тому. Ми розповідали про наші мрії. У всіх вони були різними і тому так було цікаво про них слухати і розповідати свої. ,,Бандит’’ у всіх деталях описував будиночок за містом, кузню і озерце, альтанку і баню які він побудує своїми руками. ,,Кабак’’ ,наш кулеметник, захоплював розповідями про Канаду де внього брат. Про ліси і полювання в тій країні і про те як давно він збирається туди переїхати, але спершу хоче знайти достойну дружину в Україні. Мій замісник ,,Огірок’’ якому ледь виповнилось двадцять років в найдрібніших деталях розписував маршрут для своєї подорожі автостопом Європою. ,,Маша’’ , здоровенний закарпатець розповідав про пляжі Каліфорнії і Флориди. Його розповіді я міг слухати вічно на відміну від історій ,,Бліна’’ і ,,Преса’’ які вважали себе вікінгами, правду кажучи вони типові нормани, і розповідали про північні фіорди Норвегії, рибальство і богів наших предків. Про теплі пляжі міг мріяти і я, але розповісти мені не було про що, якось не навчився. Жив і жив, день лиш би пережити. Сидів, слухав хлопців, не йшло зрозуміти чуму так свербить нога над лівим коліном. Якраз наші сапери ,,Ікс’’ і ,.Ноль’’ почали свою вічну суперечку що краще, BMW чи Mercedes. Для них окрім війни і автомобілів світу просто не існує. Кожного разу вони доводили один одному чому саме та чи інша марка автомобілів краща. Кожного разу їх розтягували щоб не побились. Зараз вони спокійно і тихо розмовляли, бойові робили своє, на шум могло і прилетіти щось.
З початком сутінок автоматні черги звучали частіше. Так на блокпостах відлякують ворогів, стріляючи по кущам чи просто в повітря. На випадок якщо хтось пробує під прикриттям темряви підібратись ближче. І тут чайок зварений на карбіді розхвилював і мій шлунок. По дорозі до виходку зайшов до ,,Компаса’’ , в них був зв'язок з штабом, перепитав чи не було цікавої інформації. Після заходу сонця, якось дивно і незвично починали шуміти їжачки. Скільки солдати через них страху натерпілись, цього ніхто не розповість. От і я прислуховуючись до тиші чуть душу не висрав коли сімейка тих хуліганів почали шелестіти листям в мене за спиною. І так голосно і не звично, а коли цей шелест лунав вже над головою… Град…
-доктор, він приходить до тями
-давно пора
-просить води, питає чому свербить нога. Що сказати?
-дай, але один ковток. Це той з ,,нуля’’? один хто на блокпості вижив?
-так
-нічого не кажи. Нехай спить. Вколи йому…
